ЯК НАВЧИТИ ДИТИНУ ОБЕРЕЖНОСТІ

ТА УНИКНУТИ НЕСПОДІВАНИХ СИТУАЦІЙ?

«Ніколи не розмовляйте з незнайомцями і не беріть у них цукерок та іграшок!» — попереджаємо ми дітлахів. І зазвичай чуємо у відповідь здивоване: «А чому?». Це безневинне запитання часто бентежить дорослих. Справді, дуже важко пояснити малюкові, що принадний і звабливий дорослий світ може бути ворожим і небезпечним. Чи варто позбавляти ілюзій, показуючи неприємні сторони буття? А головне — як і в якому віці слід починати говорити про це?

Дитина має знати про загрози, які можуть очікувати її за межами рідної домівки. Починати такі розмови слід змалечку, у спосіб, що відповідає рівню розвитку. Щойно малюк навчився розмовляти, він повинен уміти назвати свою адресу, телефон, імена батьків. Поясніть, що маленькі діти можуть загубитися, тому необхідно знати, як поводитися в такому випадку. А потім спокійно обговоріть кілька несподіваних ситуацій, що можуть виникнути. Приміром, якщо вам часто доводиться їздити в автобусі, тролейбусі, іншому громадському транспорті, то може статися так: батьки встигли вийти з транспорту, а дитина залишилася в салоні. Що робити? Обговоріть із малюком чіткі правила поведінки. Або він має вийти з транспорту на наступній зупинці й там стояти, нікого не слухаючи і чекаючи маму з батьком, або ж звернутися до кондуктора, водія.

Деякі батьки радять дітям звертатися по допомогу до будь-яких дорослих, котрі опинилися поряд. Ця порада не завжди прийнятна. Звісно, добре, якщо знайдуться хороші люди, які допоможуть дитині знайти дорогу додому. Але де гарантія, що вони не виявляться злочинцями? Або просто, не знаючи досить добре міста, спрямують не в той бік і лише погіршать становище?

Тому краще звернутися до посадових осіб. Уже в 5—6-річному віці можна починати розповідати малюкові про різні професії, показуючи в метро чергових і контролерів, у автобусі — кондуктора та водія, на вулицях — поліцейських, повідомляючи про їхні функції та обов'язки. Дитина засвоїть, що в непередбачуваних ситуаціях потрібно звертатися саме до таких осіб. В ігровій, цікавій формі складіть своєрідний сценарій дій у тих або інших скрутних ситуаціях, і тоді в реальному житті впоратися з ними буде легше.

Чимало батьків зізнаються, що мають серйозні труднощі у вихованні дітей, оскільки сьогоднішні події перевертають із ніг на голову систему традиційних цінностей. Приміром, змалечку нас навчали шанувати і слухатися старших, допомагати старим та хворим тощо. Але чи завжди можна керуватися цими правилами сьогодні? Адже всі, хто хоч трішки старший за неї, здаються дитині старшими, і вона готова допомогти кожному, хто попросить. Проте є чимало прикладів того, як малечу використовують у порноіндустрії, наркобізнесі, змушують бродяжити й жебракувати. І керують цими діями саме дорослі, яких, відповідно до традиційних понять, потрібно шанувати та слухатися.

Необхідно пояснити, що відгукуватися на прохання незнайомих людей слід не завжди. Приміром, якщо дитину змушують піднести чи постерегти речі кілька сильних, відносно молодих людей, вона може відмовитися і запропонувати їм звернутися до будь-якого дорослого. Інша річ, якщо старенька бабуся попросить піднести сумку. Звісно, їй можна допомогти, але при цьому не варто заходити в незнайомий під'їзд або квартиру. Не можна ходити в безлюдних місцях із незнайомими людьми, навіть якщо вони просять допомоги. Поясніть дивацтва в поведінці дорослих, на які дитина має звернути увагу. Навіщо незнайомому дядькові або тітці підходити і просити допомоги в дитини, якщо поруч є дорослі? Розповідайте, що є люди, котрі роблять дітям зле (поки що не слід удаватися в подробиці), при тому вони намагаються виглядати добрими, можуть дарувати подарунки. Оскільки малюк ще не вміє розпізнавати таких людей, то може сміливо казати «ні» й відмовлятися від тих чи інших прохань, пропозицій дорослих. Це — не погане виховання й неввічливість, а розумна обачливість. Малюк має знати, що коли йому щось загрожує, він може робити все, що завгодно: голосно кричати, привертаючи до себе загальну увагу, битися, говорити неправду дорослим, котрі намагаються заподіяти йому неприємне. Дитина повинна усвідомити, що у цьому випадку важлива лише її безпека, а не правила хорошого тону.

Аби не вдаватися у складні пояснення, деякі батьки застосовують тактику залякування і вчиняють зовсім неправильно. Змалечку вони втовкмачують: «Якщо ти розмовлятимеш із чужими людьми чи підеш, куди не слід, тебе вкрадуть, відвезуть у невідомому напрямку, а потім заведуть на горище, повідрізають вуха, розіб'ють ніс, вирвуть зуби тощо». Результати такого залякування можуть виявитися протилежними очікуваним наслідкам: деякі діти, часто чуючи одні й ті самі страшилки, просто перестають на них реагувати, а в решти виникає страх перед геть усіма незнайомцями, замкненість, неконтактність. Можливо, така людина і буде захищена, проте позбудеться багатьох приємностей, які дає спілкування та вміння знайомитись.

Повністю захистити дітей від впливу вулиці неможливо, та й непотрібно. Адже дуже багато цікавих і знаменних подій відбувається саме на вулиці. Тут інколи знаходять друзів і коханих, роботу. Кар'єра багатьох акторів розпочиналася з того, що на вулиці до них зверталися із сакраментальним запитанням: «Дівчинко (хлопчику), хочеш зніматися в кіно?». Саме на міських вулицях тренери інколи знаходять майбутніх зірок спорту, модельєри — манекенниць тощо.

Тому дитина повинна знати, як поводяться «правильні дорослі», котрі справді цікавляться тими чи іншими її рисами. Якщо підходять на вулиці незнайомці, які відрекомендовуються рекрутерами від агентств, тренерами, працівниками телебачення й кіно, вони повинні дати візитівку, рекламний буклет із докладною інформацією про себе чи організацію, яку представляють. Зазвичай одразу із собою не кличуть, а пропонують зателефонувати чи призначають час і місце зустрічі. За законом, сторонні люди зобов'язані запитати дозволу в батьків неповнолітнього, перш ніж його кудись запрошувати.

Якщо ж дорослий підходить на вулиці й настирливо кличе кудись іти чи їхати просто зараз, нічого не повідомляючи батькам, — дитина повинна чітко усвідомлювати — довіряти йому не слід у жодному разі. Можна відмовити у проханні, запропонувати звернутись за дозволом до батьків. Знаючи правильну модель поведінки дорослих, дитина навчиться аналізувати дії незнайомих людей, а не просто сліпо боятиметься.

На думку фахівців, про те, що існує сексуальне насильство, малюків потрібно потроху інформувати вже з раннього дитинства. Не вдаючись у деталі, у доступній формі поясніть, чим для дитини можуть обернутися ті або інші дії дорослих. Після досягнення 10-річного віку можна говорити про сексуальне насильство вже відкрито: не залякуючи, а просто розмовляючи. Для цього потрібно, аби між батьками й дитиною існували відкриті, довірчі взаємини. Адже розмова про жорстоке поводження, й особливо про сексуальні домагання, насильство, може бути складною, тривалою. Дайте дитині змогу ставити запитання й відповідайте на них, хоч би якими делікатними вони були. Необхідно торкатися цих тем, аби захистити маленьку людину. Поясніть, що її тіло належить лише їй, і вона має право сказати «ні» кожному, хто хоче до неї доторкнутися; вона не повинна погоджуватися робити те, що їй неприємно, хоч би кому належала така пропозиція — одноліткам, дорослим, хорошим зна­йомим або стороннім.

А ще дитина повинна знати, що деяких таємниць приховувати не треба, і твердо усвідомити: якщо хтось силує її до непристойних дій, залякує чи, навпаки, робить дорогі подарунки — про це слід негайно повідомити батькам або близьким. Дитина не повинна боятися, що її звинувачуватимуть, лаятимуть. Адже від нас, дорослих, залежить, чи зможе вона довірити нам свої проблеми, сумніви, роздуми, страхи, спитати поради... Вона має бути впевненою, що батьки їй завжди довірятимуть, захищатимуть і допомагатимуть у всьому.

Звісно, всіх екстремальних ситуацій не передбачити. Проте батьки можуть зробити дуже багато для того, аби попередити дітей про виникнення таких подій і навчити, як їх уникати.